Аурелія БОРДІЯН: «Моя мрія – встигнути заспівати на сцені нового клубу в Маршинцях»
Маршинцецькі колективи «Церенкуца» і «Мерцішор» не потребують особливого представлення. Їх знають у Чернівцях і Гамбурзі, Яссах і Вінниці, Брашові і Кишиневі. Маршинецькі «співучі бабусі», репертуар яких – сама суть народу – у свій час змусили встати і заспівати разом весь склад журі фестивалю у Вінниці.
Об’єднує їх не лише любов до самобутньої культури, пісні і танцю, а й енергія і молодий запал керівниці обох колективів – народного аматорського фольклорно-етнографічного колективу «Церенкуца» і танцювального колективу «Мерцішор» – Аурелії Бордіян.
Історія «Церенкуци» розпочалася 10 років тому. Тоді, на фестивалі «Мерцішор» у Новоселиці, виступив співочий квінтет з Маршинців. Саме після цього виступу вперше зайшла мова про створення колективу.
- Я поговорила зі своєю сестрою, сестра – з кумнатою, та – ще з кимось. І 15 березня 2011 року ми вийшли на сцену вже як «Церенкуца», правда у складі 8 жінок. Саме цю дату можна вважати «офіційним» днем народження. З того часу беремо участь в усіх заходах у селі, в громаді, в районі…
- В Україні, в Європі… Ви виступали на багатьох всеукраїнських фестивалях, співали в Молдові, Румунії, в Німеччині, звідки привезли Гран-прі. Яка географія цього року?
- І в Болгарії, де здобули перше місце, так, в Німеччині, де отримали Гран-прі, Сучава, Плоєшти, Ясси, в Луцьку виступили на фестивалі «Берегиня», у Вінниці – на фестивалі, присвяченому фольклористу Гнату Танцюрі, там ІІ місце. Третього, поки що, не було.
- Тобто, маршинецька «родзинка» отримує належну оцінку. Хто співає у колективі?
- Зараз нас дванадцять, майже всі пенсіонерки. Репертуар – наші народні пісні. Народні, у тому числі, й українські.
- Ви побували на багатьох фестивалях, є відомі колективи в інших селах району. Але у нас , на жаль, немає фестивалю такого рівня, на який можна було б запросити колективи з інших областей, країн. Чи можливо, на вашу думку, зробити щось подібне в районі?
- Думаю, так. Справді, є відомі колективи у багатьох селах. Свої фестивалі молдавської культури організовує Сергій Рябко з Динівців, в яких ми також брали участь. Що ж до чогось більш великого і масштабного, думаю, наш район колись матиме свій відомий на всю Україну фестиваль.
- Мене завжди вражали ваші костюми. Ви їх десь замовляли?
- Ні, це справжні народні костюми. Деяким з них понад 100 років. Софія Рошка збирала їх по всьому селу, реставрувала. Це старовинні костюми в яких співали ще наші прабабусі. Зараз маємо 5 різних комплектів.
- Всі ці гастролі потребують великих витрат, крім того, що сторона, яка запрошує частково їх фінансує.
- Більшість поїздок – за власний рахунок, самі збираємо кошти й їдемо. Хоча так, трохи допомагають спонсори. Поїздку в Луцьк профінансувала Новоселицька громада, у Вінницю, тоді ще до об’єднання, – сільська рада. В Болгарію, Румунію, Німеччину – дорога за свій рахунок, а там – все оплачували організатори.
- «Мерцішор» - колектив більший і молодший, хто там займається?
- Діти з села, щоправда, є двоє з сусідніх сіл. Є три групи – молодша, середня і старша. Від 7 до 10, з 10 до 14 і з 14 до 23 років. Зараз навчається 145 дітей. Старша група колективу стала лауреатом фестивалю «Дністровська хвиля», вони з нами були в Одесі. Також брали участь в «Буковинському колі», виступали в Молдові на двох фестивалях, в Румунії. Цей колектив старший за «Церенкуцу». Я займаюся цим вже 20 років.
- А звідки у вас це?
- Я на сцені з шести років. Першим моїм вчителем був Дмитро Лунгу. Співала, танцювала. Закінчила культосвітнє училище. Взагалі, любов до пісні, танцю – сенс мого життя.
- Ви ще й завклубом, а клуб у вас в селі, ну, скажемо м’яко, не надто презентабельний… Якщо в ньому станцюють всі учасники «Мерцішору», він просто розсиплеться. Стоїть напівруїна нового клубу. Що робити?
- Клуб і справді вже аварійний. Йдуть розмови про його закриття. Є домовленість про те, що займатимемося у нашій школі. Я маю мрію – хоч раз заспівати на сцені нового клубу. Той будинок культури, який вже багато років стоїть недобудованим у центрі села… Навряд чи хтось його добудує. Але, все ж таки, є надія, що наступним проєктом, після сільської амбулаторії, стане новий клуб.
- Деякі танцювальні, вокальні колективи трохи заробляють, виступають на весіллях, для прикладу?
- Так, чому б і ні. Це не такий великий заробіток. А знаєте скільки коштує один сценічний костюм – до 12 тис. грн. Тобто, на колектив з 30 осіб – це чимала сума. Тож це нормально.
- І трохи про музей, це четверта ваша «іпостась»…
- Це була ініціатива голови ФГ «НИВА-АВК» Олексія Керцої. Він сказав: «роби, бо ніхто більше не зробить». За його сприянням відремонтували приміщення. Я ж збирала матеріали, експонати, документи з усього села. Це було в 2011 році. Хоча цю роботу розпочала ще раніше, коли працювала секретарем сільради. Допомагали жителі села. Є навіть документ – відомість 1883 року, де розписано все будівництво Свято-Миколаївської церкви.
- А звідки взявся макет церкви, який є центральним експонатом музею?
- Якось прийшов чоловік з Ванчиківців. Навіть не пам’ятаю його прізвище. Він побував у селі, сфотографував церкву і ось привіз такий макет. Дуже гарний.
- Зазвичай питають про творчі плани. Вони у вас є, які найближчі фестивалі?
- Ось буквально за кілька днів фестиваль у Ванчиківцях на День села, 3-го грудня – День Румунії в Чернівцях. Ми завжди «на колесах», щотижня кудись їдемо.