СХІДНИЙ ЕКСПРЕС, або подорож без моралі

Луганщина: Сєвєродонецьк, Щастя, Старобільськ – ці міста, в яких мені навряд чи колись би довелося побувати, якби не війна, були зазначені у програмі прес-туру: «Досвід реформ на Луганщині», куди мене запросив у подорож, аби познайомити із досвідом реформ на Луганщині, Харківський прес-клуб Media Hub Kharkiv за підтримки «Медійної програми в Україні».

Я тут бував і раніше, в 2015- 2016 роках з волонтерами, коли ми розвозили допомогу нашим бійцям, котрі майже без харчів і одягу боронили край від «рускага міра». Старобільськ був першим містечком, біля якого у лісі, заповненому табличками «Обережно, міни!», в дитячому таборі базувалися наші розвідники і «трійками» йшли «на той бік». В прямокутниках вулиць доволі великого Сєвєродонецька ми заблукали разом з навігатором, і якийсь привітний чоловік довго пояснював, як виїхати в бік Харкова. Щастя не пам’ятаю, але думаю і тут ми колись проїжджали дорогою до Кримського чи Первомайська. Тоді, в перші роки війни, з вікна «бусіка» з чернівецькими номерами всі ці села і міста виглядали однаково темними, сірими і непривітними, з ще не загоєними пораненнями: воронками і слідами від осколків на стінах, похмурими поглядами, заліпленими хрест-навхрест паперовими стрічками вікнами, численними блокпостами, через які пропускали лише у супроводі військового джипу, або по дзвінку, що нас чекають. Зараз, через 5 років війни, я, звісно, не відмовився побувати у цих місцях з іншою місією. Звісно, два дні - не термін, щоб побачити і зрозуміти життя Луганщини. Але зараз, потопаючи у весні, цей край виглядав зовсім інакше. Наче й немає війни.

Якби не було війни

З Лисичанського вокзалу таксист радо відвіз мене у готель «Мир» в Сєвєродонецьку. Дорогою матюкав­ся на дороги, владу і «клятих сепа­рів». Вірніше, епітет був менш цен­зурний, але, о, диво, він не називав їх повстанцями. До речі, знає про Чернівці, що тут можна купити ма­шину і є великий ринок. Розповідав про «Мир», який у 2014-му рознесли артилерією. Сьогодні, дякуючи чис­ленним постояльцям з міжнародних місій допомоги біженцям, спостері­гачам ОБСЄ та іноземним (і україн­ським) журналістам, готель, схоже, процвітає. Сєвєродонецьк - одне з найбільших міст Донбасу. З вересня 2014 року тут знаходиться Луганська військово-цивільна адміністрація, в якій ми побуваємо пізніше. Свого часу Сєвєродонецьк мало не зазнав долі Донецька та Луганська. Колись потужне промислове місто тепер на­півпорожнє, більшість підприємств давно, ще навіть до війни, закрито і значну частину його жителів склада­ють біженці - переселенці з окупова­них територій України, переважно - з Луганська. Тут взагалі життя поділе­не на дві частини – нині і «до війни». Хоча, багато хто, згадуючи мирний час, висловлюється ще простіше і страшніше - «в минулому житті». Бо це й справді так. Ми, знаючи війну переважно з телеекрану, навряд чи зрозуміємо тих, кому довелося починати життя, фактично, з голої сторінки. У 2014-му в місті і довкола точилися запеклі бої. Сєвєродонецьк потерпав від обстрілів, бойовиків Мозгового і Дрьомова. Наприкін­ці липня 2014-го українські війська звільнили місто. Тепер, через 5 ро­ків, мало що нагадує про ті часи.

Не дотримуючись хронології, поч­ну з відвідин Луганської облдержадмі­ністрації (обласної військово-цивіль­ної адміністрації), де з журналістами зустрівся заступник голови Геннадій Іваненко та інші чиновники обласної владної структури. Оскільки облра­ди тут просто немає (військово-ци­вільна адміністрація керує без ог­лядки на представницькі структури) прийняли нас не те, щоб непривітно, але було схоже, що попередні деле­гації випили всю мінералку в око­лицях. Заступник голови розпові­дав про провадження на Луганщині реформ медичної та освітньої сфер, створення ОТГ, подолання наслідків російської збройної агресії. Загалом звичайна протокольна нудота. Бага­то говорили про дороги і вантажівки агрохолдингів, які їх руйнують. Щодо доріг - це окрема пісня. Навіть наші дороги, порівняно, автобани, якщо, звісно не згадувати Чернівці. Траса­ми державного значення майже не­можливо рухатись - рятують лише узбіччя. А що робити, якщо зібране до залізничних станцій доводиться перевозити за десятки кілометрів. І найприкріше - така ситуація із доро­гами на Луганщині була і до війни. З держбюджету їх ремонт фактично не фінансується, власних ресурсів не вистачає. Все це ОДА «доносить» до державної влади і депутатів - марно. Мріють про потяги Інтерсіті, про кра­ще сполучення з Харковом. Луганщина ніколи не була у фаворі у центральної вла­ди.

Хвалилися досвідом впровадження медичної реформи, великою кількі­стю підписаних декларацій, зарплатами лікарів після початку реформи, успіха­ми у створені обласних медичних закладів, адже раніше всі вони були скон­центровані у Луганську. У Сєвєродонецьку ж немає ні відповідних приміщень, ні обладнання, ні діагностич­ної та наукової баз. Досить вдало тут реалізували, ка­жуть, систему розподілення «доступних ліків» за елек­тронними рецептами. Триває рефор­ма освітньої галузі, реалізація освіт­ньої програми «Схід і Захід разом» тощо. Продовжуються процеси ство­рення об’єднаних громад, невдовзі вибори відбудуться у 8 ОТГ.

Пізніше ми побували у Об’єдна­ному центрі військово-цивільного співробітництва м.Сєвєродонецьк. Тут кілька хлопців у камуфляжі роз­повідали журналістам про свою не­просту роботу у зоні бойових дій і прифронтових районах. Підрозділи Центру розташовані у найбільш «га­рячих» точках Луганщини і, частко­во, Донеччини. Офіцери Об’єднаного центру єдині тут, хто йде на передо­ву без зброї: розвозять харчі і воду, гуманітарну допомогу і ліки, тобто – все. Повідомляють саперів про міни, про руйнування і наслідки обстрілів, шукають безпілотники, загублені мі­сіями ОБСЄ, котрим з асфальтованих доріг з’їжджати - зась. Але, головне для них - доносити у місця, де давно немає доріг і електрики, опалення і медичної допомоги, саме розуміння того, що Україна піклується і пам’я­тає про них. А найстрашніша їхня мі­сія - евакуація тіл загиблих і переда­ча тіл на «той бік».

Якщо хотіти - буде

Але, все ж таки, найбільше вра­жень – від неурядових громадських структур, які зорганізувались в Сєвєродонецьку й інших містах Лу­ганщини після початку війни. Як не сумно звучить - саме війна активізу­вала багатьох людей, підштовхнула їх до того, що будувати своє життя потрібно самим. А крім того, люди, які переїхали сюди з окупованих те­риторій, змушені заново знаходити себе. І це їм вдається. Що справді вразило: усі громадські організації, де ми побували у ці дні, створюва­лись, не з допомогою, а, швидше, всупереч бажанням місцевої вла­ди. І як тепер кажуть ті, хто стояв у витоків цих громадських утворень - війна, попри все горе, яке вона принесла, виявила у багатьох якості, про які вони раніше і не підозрюва­ли. Війна, жорстко виштовхнувши з зони комфорту, змусила багатьох переглянути не лише власне життя, а й ставлення до усього, що оточує. І зрозуміти, що саме вони здатні змі­нити його на краще.

Одна з таких організацій - мо­лодіжний майданчик «Хочу Буду». Громадська платформа для нових починань, підтримки початківців гро­мадської діяльності, декларує спри­яння розвитку потенціалу активних людей, реалізації їх ідей та ініціатив. Вона насправді стала одним із цен­трів громадського життя в Сєвєродо­нецьку. Тут тобі курси комп’ютерної грамотності і іноземних мов, танців і електронної музики. Працюють з ранку до пізнього вечора без свят і вихідних. Арт-студія «Пісочниця», театральна студія, гімнастична і ху­дожня студії, покази фільмів і арт­терапія, модельна агенція і багато іншого. Розміщується студія в орен­дованому приміщенні, за яке платять власними коштами, дякуючи невеличким внескам учасників та участі у міжнародних проек­тах. В чому велика відмінність - якщо у нас участь в міжна­родних проектах - прерогати­ва, здебільшого влади, тут, на Сході, аморфну владу заміни­ли активні громадські органі­зації. І до їх складу входить усе більше людей.

Не менш цікавою організа­цією є кризовий медіа-центр «Сіверський Донець». Це, так би мовити, «серйозніша» структура. Створена свого часу як майданчик для взає­модії влади і громадянського суспільства, організація пе­реросла у поважну структу­ру, відому далеко за межами Луганщини. Тут проводять прес-конференції і «круглі столи» політичних сил, вида­ють книги і проводять наукові дослідження, навчають прак­тикам вирішення конфліктів і приймають іноземні делегації. Що цікаво – у такому місті як Сєвєродонецьк немає жодного (!) друкованого інформацій­ного видання, відсутній навіть серйозний інформаційний ме­діа-ресурс. Дивна якась ін­формаційна політика в регіоні, де саме інформація є, мабуть, найпотужнішою зброєю. Нам багато розповідали про полі­тично-громадське життя регі­ону, про нинішню його поліпартій­ність, при тому, що більшість партій в місцевих органах влади наче носять різні назви, фактично залишаються все тим же «Опоблоком». Цікавим є й те, що троє депутатів міськради представляють партію «САМОПО­МІЧ», фактично, вони ж є засновни­ками кризового медіа-центру.

Щоб не переривати тему грома­дянського суспільства, розповім ко­ротенько про ще одну громадську організацію, що у м. Старобільськ, хоча б тому, що ситуація тут дуже подібна. Громадське об’єднання Суспільний Центр «Дієва громада» утворилося також зусиллями пересе­ленців, які з першу, та й зараз, ста­ли катарактою для місцевої влади і значної частини місцевих жителів. Їх активність не вписувалася у розміре­не життя «регіональної вотчини», а тому викликали скоріше спротив чим розуміння.

Заснували Суспільний Центр во­лонтери, котрі працювали поодинці. Спочатку метою була реабілітація переселенців. Згодом почали ре­алізовувати різноманітні проекти: освітні та культурні, організація ста­ла партнером Національної коман­ди проекту Фестивалю «З країни в Україну», проводять курси манікюру, перукарства, кондитерів, аніматорів, няні, фотографів, відеографів, шва­чок, SMM-менеджменту, створили креативний суспільний простір «STB city hub», міський мурал «Я люблю Старобільськ», навіть видали путів­ник по Старобільську, де розповіли про його основні цікавинки.

Тут жили Махно і Бендер

Старобільськ - досить велике міс­течко, загублене у вікових хвойних лісах Слобожанщини. Тут, вперше від початку подорожі, я почув укра­їнську мову не у відповідь чи в ор­ганах влади, а просто на базарі. Тут пишаються козацьким минулим і уні­кальною історією міста, яке колись входило до Харківської губернії. Тут точилися бої між військами Директо­рії УНР та Донськими козаками отама­на Краснова. Під час громадянської війни і навіть після неї, Старобільськ був центром повстанського руху на півночі Луганщини, місто навіть було кілька днів «столицею» Радянської України під час ІІ-ї Світової.

Побував тут навіть сам батько Махно, на честь чого сьогодні його встановлено у бронзі на балконі над м’ясним магазином в центрі міста. Кажуть, десь біля Старобільську, сховані награбовані скарби Махна, тут ним укладено воєнно-політич­ну угоду з командуванням Червоної Армії про спільну боротьбу проти Врангеля. Також звідси, наче, почи­нав свою подорож у вічність Остап Бендер. Тепер він і навіть Паніков­ській зустрічають гостей міста, по­руч із стандарт­ним воїном-виз­волителем та н е з р о з у м і л и м дядьком в папа­сі і гвинтівкою. А так - гарне зелене містечко, яке наче й справді зійшло зі сторінок Ільфа і Петрова.

Нинішня вій­на не оминула і його. «Руській мір» сюди так і не увійшов - вря­тували бійці батальйо­ну «Айдар», які стали сьогодні місцевою само­обороною та 80-ї аеро­мобільної бригади. Пор­трети загиблих у боях з терористами, поруч із червоно-чорним прапо­ром та портретом Сте­пана Бендери на стінах старовинної пожежної каланчі нагадують про часи, коли в лісах довко­ла блукали банди. В місті були теракт і вбивство мера. Місто встояло. Міс­цева самооборона тепер привела до ладу калан­чу, в якій мешкали лише голуби. Їм толерантно залишили башту, з якої відкривається фантас­тичний краєвид. В сере­дині – штаб самооборо­ни. Тут я познайомився з батюшкою Володимиром Магленою, легендарною людиною, священиком, який першим у східній частині України перей­шов до ПЦУ.

Вже три роки сидить у Старобільському СІЗО під слідством екс-регі­онал Єфрємов. Кажуть, сідєлєц знатний, почува­ється непогано, а суди над ним, які раніше сприймалися як шоу, сьогод­ні уже мало кому цікаві. У вересні 2014 р., на прохання академічного товариства, до Старобільська ева­куювали Луганський національний університет імені Шевченка. Він, вір­ніше його молодість, здається також додали життя на старовинні вулиці Старобільська.

«НЕ#УЙ ШАСТАТЬ»,

або «НЕХАЙ ЩАСТИТЬ»

Ну, і нарешті – Щастя, з якого хронологічно розпочалася подорож Луганщиною, але яким я, мабуть, за­вершу, як останнім форпостом перед окупованими територіями. Вже тут наші плани змінилися, бо вночі тут була сутичка із диверсійною групою. «Чого вони лізуть?» - запитав вій­ськового на блок посту, куди ми при­їхали щоб, мабуть, побачити посічені кулями і осколками дорожні вказів­ники і надгробок Путіна. «Як чого, за ковбасою, Пасха скоро,» - пожарту­вав військовий. А може і не пожарту­вав. «Не#уй шастать». У Щасті нас зустрів веселий і щирий заступник директора Центру професійної осві­ти Луганського національного уні­верситету ім. Т. Шевченка, облас­ний отаман Українського козацтва, екс-боєць батальйону «Айдар», ко­лишній комендант міста Щастя Ві­ктор Ткаченко. Багато розповідає, показує, пригадує бої за Щастя у 2014-му, коли 52 бійця, зібрані з ко­заків - жителів міста вибили з нього «9-у роту» сепаратистів і взяли місто під контроль. Були тоді спроби взя­ти у полон самого Ткаченка, понад місяць перебував у полоні його син, якого разом з іншими козаками об­міняли на полонених сепаратистів. Тут, фактично, народився батальйон «Айдар», який разом з бійцями укра­їнської армії взяли під контроль Лу­ганську ТЕС. Вона й сьогодні єдине джерело електроенергії для всієї Лу­ганщини. На ТЕС нас, зрозуміло, не пускають, стіни посічені осколками, на прохідній - кулемети і портрети загиблих захисників електростанції.

Саме Щастя - не людне. Багато хто виїхав у перший рік війни. На центральній площі - мами з дітьми годують голубів. Щастя є! Але по­руч - розбита будівля колишнього універмагу «АТБ», вікна деінде ще заліплені навхрест стрічками. По­бували в Центрі професійної освіти Луганського національного універ­ситету ім. Т. Шевченка, який очолює Віктор Ткаченко. Діти опановують різні робочі професії, щоб потім по­їхати на навчання в Харків, Дніпро. Чи повернуться?

В Новопсковському лісництві ми посадили «алею журналістів». Тут, неподалік, щороку проходить фести­валь байкерів, куди збираються фа­нати «харлеїв» і «девідсонів» з усієї України і світу. Кажуть, варто побу­вати. Якщо відійдете трохи далі і вбік - там десь має рости «моя» вишень­ка. А ще побували у першій в Україні об’єднаній територіальній громаді - Новопсковській ОТГ, що утворилась 13 липня 2015 року. Найбільше вра­зили не «сонячні» вуличні ліхтарі, і навіть не ідеальна центральна доро­га в центрі Селища, і не роздільний збір сміття, все це нам відомо. У се­лищі немає бездомних псів! Але про це варто розповісти окремо.

Потім була виснажлива дорога бездорожніми шляхами до Сватова, потяг, на який ледь встигли і який спізнився на 1,5 години від сусідньої станції, як за 50 км, фанфурики від «настоянки глоду», на всіх підходах до станції - мабуть, найпопулярні­шого напою місцевих «бомжів». Був Куп’янськ і перон просто завалений вялено-копченою рибою всіх видів і розмірів... Хіба можна втиснути вра­ження від такої подорожі в одну статтю? Ну ось, як міг - втулив.

Андрій РОМАНЦОВ

Сєвєродонецьк-Щастя-Старобільськ