Останній ветеран

Тарасівчанин, учасник Другої світової, дожив до 107-річчя


У Тарасівцях колишнього Новоселицького району, по вулиці княгині Ольги, проживає, мабуть. найстарший ветеран Другої світової війни в Україні, Георгій Васильович Безушка. У серпні він відзначатиме 107-річчя від дня народження. Швидше всього, це стосуватиметься його рідних, бо колишній фронтовик вже почуває себе кепсько. Принаймні, коли ми зайшли в його кімнату, дідусь лежав на ліжку й спав. Поруч була його дочка Антоніна : сиділа на ліжку, чекаючи поки батько прокинетья, треба дати ліки, пообідати. Через годину – півтори Георгій Васильович прокинувся, але розмовляти не міг, хоча зрозумів, що до нього прийшли журналісти. Звернули увагу на фотографію на столі, на якій господар в костюмі з чималою кількістю бойових нагород – орденів і медалей.

- Тато вже років зо два як перебуває в такому стані, хоча їсть добре, харчами не перебирає, особливо полюбляє молочні страви, - розповідає пані Антоніна. – Але вік бере своє, раніше йому виділяли необхідні ліки, а нового року чомусь цю допомогу відмінили. Ще два роки тому батько навіть ходив на город сапати. Крадькома, бо ми забороняли йому працювати на грядці. Облаштували чималий парник, в якому вже 40 років вирощуємо помідори та огірки. Працюємо з чоловіком та дочкою Аллою, тато теж хотів підсобити, однак ми йому заборонили, досить, наробився за свій довгий вік. Що пережив, в одній книжці не описати.

За розповідями рідних, Георгій Васильович народився в багатодітній родині. Був єдиним сином, найстаршим серед дітей, решта дівчата , аж семеро сестер.

- Тесть розповідав, що мама варила величезну мамалигу, на всю сім’ю, - вступає в розмову Віктор Корлатян, 74-річний зять Георгія Васильовича . – Жили бідно, утримували коня, худобу . дружно працювали в полі, діти допомагали батькам. Тесть встиг одружитися ще до війни, покійна теща була молодшою від Георгія Васильовича на шість років. Прожили вони в любові, ніколи ми не чули від них кривого слова на адресу одне одного. Коли теща померла, то тесть вирішив жити у нас, не хотів самому бути в хаті, тужив за дружиною. А коли почалася війна, Георгія Васильовича румуни забрали в армію, будували залізничну колію під Бухарестом. Тобота була тяжкою, бо носили і клали важкі шпали, укріплювали їх на насипаних вручну “ фундаментах “. А потім всіх буковинців забрали в армію росіяни. Батько згадував, що коли їх везли поїздом у навчальну частину, здається під Тернополем, то налетіли німецькі літаки й потяг розбомбили. Врятувалося небагато солдатів, серед них і він. Причому, вибуховою хвилею його присипало, якби не відкопали, то й задушився б. Вже на передовій весь час був у страху, казав, що піхотинці гинули на другий-третій день перебування на лінії вогню. Напередодні наступу солдатам видавали спирт, але батько міняв його на харчі, він любив домашнє червоне вино. Згадував, що в Польщі вночі були з хлопцми дуже голодними й забрели на картопляне поле. І тоді він вперше зрозумів, що овочі можна вживати сирими, крім картоплі.

- В одному з боїв тато опинився наодинці з німецьким велетнем-солдатом, який запросто міг проколоти штик-ножем, - продовжує пан Віктор. – В критичну ситуацію батько крикнув ворогу “ Хенде хох !”. І сталося диво, німець хутко підняв руки. Коли привів полоненого до своїх, то хлопці здивувалися, що той так легко здався. В іншому випадку, розповідав тесть, фашисти, засівши в невеличкому містечку , виставили білий прапор. Майор, який командував зведеним радянським батальйоном, повірив, що ті здадються, й скомандував йти вперед. Така безпечність дорого коштувала : німці кинули в бій танкетки й декілька танків. Більше половини наших солдатів було знищено. За словами тестя, він врятувався випадково – вскочив у воронку, де був його поранений товариш. Далі, підтягнулися основні сили, й німецький наступ захлинувся. Найбільше ж наші солдати боялися хлопчаків з гітлерюгенду, які не милували нікого, добивали поранених. А через декілька днів після цього Георгій Васильович опинився в полоні : пішов ввечері набрати відро води до річки й потрапив у ворожу засідку. Перебував у трудовому таборі військовополонених в невеликому німецькому містечку Нойхаммер. Був вантажником . Якимось чином зумів отримати документи про той період, й одного разу йому прийшла фінансова допомога з Німеччини – отримав 300 євро.

Після війни Георгій Безушка став покрівельником, сотні будинків вкрив дахами. Мав золоті руки, майстер на всю округу. На старості сталося лихо : в 76-річному віці він впав з даху будинку в селі й сильно побився, кульгав. Про війну розповідав рідко, здебільшого, в колі рідних. Разом з іншими ветеранами-односельцями запрошували його на зустрічі з молоддю. Нині на Новоселиччині може залишилося один-два фронтовики, а в Тарасівцях – лише Георгій Безушка З дружиною виростили сина й дочку. На День Перемоги його приходять вітати представники місцевої влади, а держава дає грошову допомогу.

616 перегляд0 коментар