Аурелія БОРДІЯН: «Моя мрія – встигнути заспівати на сцені нового клубу в Маршинцях»

Маршинцецькі колективи «Церенкуца» і «Мерцішор» не потребують особливого представлення. Їх знають у Чернівцях і Гамбурзі, Яссах і Вінниці, Брашові і Кишиневі. Мар­шинецькі «співучі бабусі», репертуар яких – сама суть народу – у свій час змусили встати і заспівати разом весь склад журі фестивалю у Вінниці.

Об’єд­нує їх не лише любов до самобутньої культури, піс­ні і танцю, а й енергія і молодий запал керівниці обох колективів – народного аматорського фоль­клорно-етнографічного колективу «Церенкуца» і танцювального колективу «Мерцішор» – Аурелії Бордіян.

Історія «Церенкуци» розпочалася 10 років тому. Тоді, на фестивалі «Мерцішор» у Новоселиці, виступив співочий квінтет з Маршинців. Саме після цього виступу вперше зайшла мова про створення колективу.

- Я поговорила зі своєю сестрою, сестра – з кум­натою, та – ще з кимось. І 15 березня 2011 року ми вийшли на сцену вже як «Церенкуца», прав­да у складі 8 жінок. Саме цю дату можна вважати «офіційним» днем народження. З того часу беремо участь в усіх заходах у селі, в громаді, в районі…

- В Україні, в Європі… Ви виступали на ба­гатьох всеукраїнських фестивалях, співали в Молдові, Румунії, в Німеччині, звідки привез­ли Гран-прі. Яка географія цього року?

- І в Болгарії, де здобули перше місце, так, в Німеччині, де отримали Гран-прі, Сучава, Плоєшти, Ясси, в Луцьку виступили на фестивалі «Береги­ня», у Вінниці – на фестивалі, присвяченому фоль­клористу Гнату Танцюрі, там ІІ місце. Третього, поки що, не було.

- Тобто, маршинецька «родзинка» отри­мує належну оцінку. Хто співає у колективі?

- Зараз нас дванадцять, майже всі пенсіонер­ки. Репертуар – наші народні пісні. Народні, у тому числі, й українські.

- Ви побували на багатьох фес­тивалях, є відомі колективи в ін­ших селах райо­ну. Але у нас , на жаль, немає фес­тивалю такого рів­ня, на який можна було б запросити колективи з інших областей, країн. Чи можливо, на вашу думку, зро­бити щось подібне в районі?

- Думаю, так. Справді, є відомі ко­лективи у багатьох селах. Свої фестивалі молдавської культури організовує Сергій Рябко з Ди­нівців, в яких ми також брали участь. Що ж до чогось більш великого і масштабного, думаю, наш район ко­лись матиме свій відомий на всю Україну фестиваль.

- Мене завжди вражали ваші костюми. Ви їх десь замовляли?

- Ні, це справжні народні костюми. Деяким з них понад 100 років. Софія Рошка збирала їх по всьому селу, реставрувала. Це старовинні костюми в яких співали ще наші прабабусі. Зараз маємо 5 різних комплектів.

- Всі ці гастролі потребують великих ви­трат, крім того, що сторона, яка запрошує ча­стково їх фінансує.

- Більшість поїздок – за власний рахунок, самі збираємо кошти й їдемо. Хоча так, трохи допома­гають спонсори. Поїздку в Луцьк профінансува­ла Новоселицька громада, у Вінницю, тоді ще до об’єднання, – сільська рада. В Болгарію, Румунію, Німеччину – дорога за свій рахунок, а там – все оплачували організатори.

- «Мерцішор» - колектив більший і молод­ший, хто там займається?

- Діти з села, щоправда, є двоє з сусідніх сіл. Є три групи – молодша, середня і старша. Від 7 до 10, з 10 до 14 і з 14 до 23 років. Зараз навчається 145 дітей. Старша група колективу стала лауреа­том фестивалю «Дністровська хвиля», вони з нами були в Одесі. Також брали участь в «Буковинсько­му колі», виступали в Молдові на двох фестивалях, в Румунії. Цей колектив старший за «Церенкуцу». Я займаюся цим вже 20 років.

- А звідки у вас це?

- Я на сцені з шести ро­ків. Першим моїм вчителем був Дмитро Лунгу. Співа­ла, танцювала. Закінчила культосвітнє училище. Взагалі, любов до пісні, танцю – сенс мого жит­тя.

- Ви ще й завклу­бом, а клуб у вас в селі, ну, скажемо м’яко, не надто пре­зентабельний… Якщо в ньому станцюють всі учасники «Мерцішору», він просто розсиплеться. Стоїть напівруїна нового клубу. Що робити?

- Клуб і справді вже аварійний. Йдуть розмови про його закриття. Є домовленість про те, що займатимемося у нашій школі. Я маю мрію – хоч раз заспівати на сцені нового клубу. Той будинок культу­ри, який вже багато років стоїть недобудо­ваним у центрі села… Навряд чи хтось його добудує. Але, все ж таки, є надія, що наступ­ним проєктом, після сільської амбулаторії, стане новий клуб.

- Деякі танцювальні, вокальні колек­тиви трохи заробляють, виступають на весіллях, для прикладу?

- Так, чому б і ні. Це не такий великий заробіток. А знаєте скільки коштує один сценічний костюм – до 12 тис. грн. Тобто, на колектив з 30 осіб – це чимала сума. Тож це нормально.

- І трохи про музей, це четверта ваша «іпостась»…

- Це була ініціатива голо­ви ФГ «НИВА-АВК» Олексія Керцої. Він сказав: «роби, бо ніхто більше не зробить». За його сприянням відремонту­вали приміщення. Я ж зби­рала матеріали, експонати, документи з усього села. Це було в 2011 році. Хоча цю роботу розпочала ще раніше, коли працювала секретарем сільради. Допомагали жителі села. Є навіть документ – відо­мість 1883 року, де розписано все будівництво Свято-Миколаївської церкви.

- А звідки взявся макет церкви, який є центральним експонатом музею?

- Якось прийшов чоловік з Ванчиківців. Навіть не пам’ятаю його прізвище. Він побу­вав у селі, сфотографував церкву і ось при­віз такий макет. Дуже гарний.

- Зазвичай питають про творчі плани. Вони у вас є, які найближчі фестивалі?

- Ось буквально за кілька днів фестиваль у Ванчиківцях на День села, 3-го грудня – День Румунії в Чернівцях. Ми завжди «на ко­лесах», щотижня кудись їдемо.