Сьогодні - 34 річниця Чорнобильської катастрофи

Ви питаєте, про що я хочу розповісти саме сьогодні, цього трагічного для мене і всієї країни дня? Декілька нагород та ще купа болячок — все, що залишилось мені на згадку про Чорнобильську трагедію.

А ще – справжні друзі, яких щороку стає все менше...

"Ми вас туди не посилали" — чую все частіше звідусіль. Звичайно ж, не посилали — ні мене, ні моїх друзів, 20-річних хлопчаків, але справжніх чоловіків і справжніх героїв. Ми самі пішли і захищали країну у самому пеклі Чорнобильської 30-км зони — я з травня по грудень 1986-го, а хтось – ще довше... А деякі, зовсім не як чоловіки, ховалися по кущах. І зараз, в черговий раз, намагаються позбавити ледь живих моїх побратимів-чорнобильців мізерних пільг, призначають мізерні пенсії, відмовляють в лікуванні...

Але ж, їх стає все менше, а ще живі — хворі і нікому не потрібні. Вони просто поступово вимирають, безпорадні та кинуті напризволяще... З друзів, які разом зі мною пішли в Чорнобиль, залишилось в живих тільки декілька.

Країна, яка не шанує та не пам'ятає своїх героїв — не має майбутнього... Дуже прикро, коли й, звичайні люди кажуть: "Хто вам, чорнобильцям, винен, що у вас такі мізерні пенсії — треба було працювати! (саме так почув нещодавно). Так, але деякі вже давно не в змозі цього робити, хворі та немічні, прикуті до ліжка... Такий день сьогодні, сумний і нікому не потрібний, крім нас, чорнобильців, — 34-а річниця жахливої катастрофи...

Але я прошу: друзі, просто згадуйте їх, хоч інколи, вони були і є справжніми, і мертві, і ще живі ! Повірте мені, ці хлопці справді того варті та гідні, щоб про них пам'ятали...

Віктор Каптар